Інтерв’ю з Президентом Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів О.В. Афоніним

На нашому порталі Ви могли ознайомитись із листами Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів до влади. Тепер ми пропонуємо інтерв’ю з президентом Асоціації, головою експертної комісії Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, Олександром Афоніним.

Пане Олександре, давайте розпочнемо розмову з обговорення останнього листа Асоціації на адресу уряду з приводу програми «Українська книга».

Ця програма покликана поповнювати книжками бібліотечні фонди України, які, на жаль, останнім часом, за винятком кількох бібліотек національного рівня, поповнювалися дуже слабо. Бібліотекарі найбільш гостро відчувають дефіцит книги, коли до них звертаються відвідувачі. При чому мова йде, як правило, про конкретні назви і конкретних авторів, чи, принаймні, жанрову нішу, з якої читач хотів би отримати книгу. Однак існуюча нині система відбору творів для наповнення книгозбірень дуже мало орієнтується на об’єктивну ситуацію в бібліотеках, не враховує думку ні їх працівників, ні безпосередньо читачів.

Книги ж, що відбираються експертною радою та видаються за бюджетні кошти, досить часто залягають на складах, оскільки бібліотеки не завжди зацікавлені в тому, що їм пропонується. Тобто замовляє один, а споживає інший. І це нівелює соціальну значущість книги, яка друкується в рамках програми.

Чинне положення, впроваджене Державним комітетом телебачення і радіомовлення, є скоріше суб’єктивним, аніж об’єктивним. Хоча я з великою повагою ставлюся до людей, що входять до складу експертної комісії Держкомтелерадіо, а це шановані в українському суспільстві люди, проте їхня думка стосовно того, що видавати, все ж таки залишається суб’єктивною.

І ще один, досить дивний для європейців прецедент. В Україні досі на владному рівні не можуть зрозуміти, що книга – це не чобіт, не посуд і не мило. Перш за все книга — це духовний, мистецький, авторський продукт. Але, на відміну від європейських країн, де бібліотека може придбати будь-яку книгу будь-якого видавця, просто розрахувавшись «живими» грошима і провівши це через бухгалтерію, в нашій же державі це оформлено як процедура державних закупівель, що проходить через тендер. З точки зору здорового глузду, це повний абсурд. Який може бути тендер при купівлі конкретної авторської роботи?

Однак видавців ганяють по тендерних та антимонопольних комітетах, вимагають величезну кількість довідок, підтверджень, протоколів, ще чогось... Жоден із західних бізнесменів такого б не витримав.

Лист до Віктора Януковича — це спроба дещо змінити стан справ у нинішній схемі поповнення бібліотечних фондів.

Закінчується рік! Структури, створені згідно з прийнятим нинішнього року Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», стали перешкодою на шляху не тільки закупівлі, а й видання книжкової продукції. Цього року, наскільки мені відомо, лише невеличка сума грошей змогла потрапити до видавців на видання, вартість яких до 30 тис гривень (це сума, яку дозволено використовувати без тендерних закупівель). Також знаю, що виділено кошти на видання багатотомного зібрання творів Василя Стуса, де, начебто, у тендерного комітету не виникло сумнівів, що авторські права належать його дружині.

Загалом вважаю, що для якісного відбору видань із числа поданих видавцями літературних творів, які претендують на включення до програми «Українська книга», давати їх на рейтингову оцінку ста найбільшим бібліотекам України. Останні, орієнтуючись на попит читачів, поставлять свої бали навколо тих видань, які сьогодні конче потрібні не тільки в столиці, а й в регіонах. І це буде найкраща експертиза того, що пропонується на видання за бюджетні кошти.

Олександре Васильовичу, на цьогорічному Форумі видавців у Львові Ви казали про створення Братства Видавців. Чому нині немає дорадчого органу видавців при Кабінеті Міністрів, який міг би впливати на державну політику щодо галузі?

Загалом такий дорадчий орган міг би вже бути. Його рекомендував створити ще Президент України Леонід Кучма своїм указом. Це мало відбутись у форматі міжвідомчої комісії при Кабінеті Міністрів у рамках виконання Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні». Оскільки паралельно з проектом закону, який було розроблено у 2002 році, тодішній прем’єр-міністр Анатолій Кінах підписав розпорядження про створення такої комісії.

Поясню ще раз. Це структура, що проводить моніторинг виконання вищезгаданого закону, перевіряє ефективність його реалізації і результат. Можливий нагляд за виконанням і інших законодавчо-нормативних документів, які мають забезпечити діяльність видавця, поліграфіста та книгорозповсюджувача на теренах України.

На жаль, сьогодні такої комісії немає. А створення її на громадських засадах неможливе, оскільки вона не матиме тих повноважень, які потрібні для вирішення існуючих проблем. Щодо видавничого братства, то це процес теж непростий. Основна причина – психологія. Для деяких представників галузі характерна позиція: «Хай хтось робить, а я подивлюсь. А якщо в нього, вийде, то я скористаюсь». Як кажуть, «на халяву». Нашій Асоціації вже майже 13 років. За ці роки в Україні не було створено жодного документа щодо надання пільг, захисту видавців і виготівників, до якого вона не була б причетна. Більше того, всі вони створювались за нашої ініціативи. Перше протистояння з владою — Закон України «Про видавничу справу», підписаний 1996 року. Завдяки цій боротьбі з’явилася стаття 6 «Про сприяння розвитку видавничої справи» (стаття непрямої дії, як і закон загалом). Наступний рік – наступний крок. Поява в законі «Про податок на додану вартість» пункту 5.1.2, яким було звільнено від податку операцію з продажу книги. Потім була низка законів та постанов Кабміну, які писалися, готувалися, виправлялись Асоціацією. І це протягом усіх років її життєдіяльності. Для того щоб стали можливими ті закони, які діють сьогодні, які захистили видавців, десятки членів Асоціації із року в рік робили свої внески, підтримуючи дії, які були необхідні для лобіювання цих законів. Тобто вони, ці кілька десятків підприємств — членів Асоціації своєю працею, своїми коштами, образно кажучи, «накрили загальний стіл». І одразу першими до нього побігли ті, хто до останнього вважав, що за його блага мусить платити хтось сторонній. Це аморально, це не гідна позиція. В давні часи українського ремісництва таких позбавляли права займатися професією. На жаль, така споглядацька позиція практикується ще дуже багатьма причетними до видавничого цеху.
Однак створення такої загальнодержавної громадської структури є не просто бажаним, а вже необхідним. Рівнятись треба, скажімо, на Німецький біржовий союз (так називається асоціація, що існує з 1812 року). Вона має свої навчальні заклади, газети, поліграфічні підприємства. Це повноцінний конкурент державі у формуванні політики книгоіндустрії. Чи, скажімо, Іспанська федерація видавців. Вона визнана державою і навіть у розпорядку прем’єр-міністра є чітко визначений час для щорічної зустрічі з її представниками. Жоден документ, що стосується діяльності видавничого сектору економіки, не буде схвалений урядом Іспанії і не набере чинності, допоки не буде узгоджений з федерацією.

Безперечно, сьогодні вже існує коло людей, які зрозуміли, що якщо зерно не посадити в землю, нічого звідти не вилізе, хіба що хробак, і дали свою згоду на створення організації, яка б об’єднала видавничий загал (видавців, поліграфістів, розповсюджувачів, бібліотекарів, авторів, відомчу науку) у рамках єдиної структури. Поки вона ще не оформлена юридично. Як швидко це відбудеться – говорити поки складно. Адже представлені як державний, так і недержавний сектор. Звісно, працюючі на державних підприємствах дещо побоюються, адже вони ризикують своїми посадами. Однак упевнений, що рано чи пізно цю структуру буде створено, бо процес вже йде.

Пане Олександре! Давайте поговоримо про Варшавську виставку. Що відомо сьогодні?

Я не маю жодної, об’єктивно підтвердженої інформації про те, як буде виглядати Україна як Почесний гість Варшавської виставки. Окрім того, що готується склад організаційного комітету і буде створено робочу групу. Що ж відбувається на рівні Державного комітету телебачення і радіомовлення, я, на жаль, не знаю (при тому, що я є членом колегії). Спроби отримати інформацію щодо виставки ні до чого не привели. Маючи досвід в організації та проведенні виставок, скажу: щоб підготувати таке масштабне представництво, півроку – це ніщо. Необхідно було починати підготовку ще минулого року. Формувати бачення цієї виставки, готувати матеріали, видання, переклади. Тоді б зараз могли лише щось закінчувати, доопрацювати, довидавати. Дуже боюся, щоб Варшавська виставка не стала черговою ганьбою для України. Кілька років тому я публікував матеріал під назвою «Щоб не було соромно, що ми українці». Мені здається, що варто було б підняти архіви, переглянути історію, з якої так і не навчилися робити висновки.

Видавці не можуть упустити цей шанс. Але самостійно вони не спроможні оплатити за стенд, замовлений Держкомтелерадіо, бо вартість можна порівняти хіба що з прибутком майже половини видавництв, працюючих на ринку. Хоча врешті решт, достойна участь у виставці – це обличчя влади України, а не лише української книги. Тому держава має бути найпершою зацікавленою особою, щоб усе відбулося якнайкраще.

Давайте повернемось до подій, що відбулись останнім часом. У Києві через суд намагаються виселити книгарню "Сяйво", виганяють з приміщення редакцію журналу "Радуга". Власне, що відбувається?

Відбувається деградація суспільства на рівні влади. Деградуючи самі, вони тягнуть за собою всю націю. Для них книга перестала бути тим, що вивела їх на нинішні посади в органах влади, на їхні бізнес-горизонти, для них книга лише предмет, яких їх дратує і заважає заробляти великі бариші на експлуатації найгіршого, що є в людині — пияцтво, азартні ігри, куріння тощо. Тому вони й викидають книжки з їхніх домівок, перетворюючи їх на бомжів. Їм не дано зрозуміти, що сьогодні книга шукає притулку, а завтра українська нація буде під парканами столиць цивілізованої Європи шукати притулок та мести вулиці. Бо викинута книжка – це не донесена до свідомості людини мораль, культура, наука, інтелект. На жаль, знищення магазинів стало системним явищем. Це не тільки магазин «Сяйво». Це й магазин «Знання» на Хрещатику», «Будинок книги» в Черкасах, «Технічна книга» в Севастополі. Перераховувати можна дуже довго.

Українська книга може стати прибутковою, перетворитися на культурну індустрію, але за умови розробки стратегії розвитку галузі з відповідною підтримкою її реалізації з боку держави, і не обов’язково грошима. На жаль, ми змушені констатувати той сумний факт, що дійсно державницького підходу в ставленні до книги в української влади, на відміну від наших сусідів-росіян, немає. За минулий рік у Росії з’явилося понад 95 тисяч найменувань назв. Що вже казати про тиражі. Тобто кожен має те, що він хоче мати. Така відмінність сусідніх держав полягає в одному: у відсутності державної стратегії розвитку української видавничої справи.

Мною підготовлено документ, що має назву «Стратегічний план розвитку видавничої справи». Маю надію, що він знайде підтримку Державного комітету телебачення і радіомовлення. Я поки не виношу його на широкий загал, але можу прочитати вступ:

«Нинішній стан видавничої справи є результатом тривалого ігнорування керівниками управлінських гілок влади ролі книги як стратегічного продукту, який має двояку — духовно-мистецьку та матеріальну природу.

Функціональні завдання книги як духовно-мистецького продукту та її вплив на соціальні, суспільні, виробничі процеси є превалюючими над її матеріальною, фінансовою функцією. Однак між ними існує пряма залежність. Лише у випадку виконання книгою низки головних духовно-мистецьких, інтелектуальних, освітніх, культурологічних функцій настає реалізація і останньої, матеріальної функції. Тобто книга лише тоді стає товаром, коли її купують як носія суспільно значущих функцій, а не як предмет продажу як такий. І чим більше функціональне поле буде охоплювати національна книга, чим ефективніше вона задовольнятиме духовно-інтелектуальні й культурні потреби споживача, тим більше зростатиме її роль як товару, а, відповідно, і доходи від продажу.

Однак перетворення національної видавничої справи, на відміну від її нинішнього стану, на культурну індустрію вимагає цілої низки рішень і дій, які носитимуть не тільки адміністративний або фінансово-економічний характер, а й впливатимуть на перебудову психології тих людей, яким дано в руки важелі управління виконавчою і законодавчою владою в частині сприйняття ними книги як мистецького продукту з могутньою суспільною функцією, а вже потім як предмет продажу й заробітку.

Ця психологічна зміна мусить дати їм розуміння того, що в нинішньому своєму стані українська книга скоріше нагадує дитину, на яку намагаються покласти економічну, фінансову відповідальність за утримання державної сім’ї як на дорослу людину.
Тому стратегія розвитку мусить передбачити кроки саме з боку держави, які повинні сприяти прискореному «дорослішанню» видавничої справи і перетворенню її на культурну індустрію європейського зразка.»

Розмову вела Женя Шидловська (UABooks.info)

Обговорити на форумі www.UABooks.info