Підрядковий переклад для бестселера

Нинішній бум перекладної літератури не повинен вводити нас в оману. Професія літературного перекладача в сьогоднішній Росії - під загрозою вимирання.

Останній роман культового у нас Чака Паланіка "Щоденник" виданий у цілком престижній серії "Альтернатива" цілком потужного видавництва ACT. Читаючи його, ми часто-густо натрапляємо на несумісні із правилами російської мови фрази. То героїня "ложила мазки" на полотно. То герой "обезумствовал". І добре б мав місце експресивний неологізм чи нарочита, змістовна неправильність - ні: тут всі ознаки елементарної перекладацької халтури. До того ж халтури, що пройшла всі фільтри (редакторський, наприклад) і є цілком буденною у сьогоднішньому видавничому контексті.

Це відбувається скрізь і всюди. І це не випадковість, але тенденція, незважаючи на те, що перекладна проза займає в нашому колі читання величезний сектор, що вряди-годи актуальні і значущі зарубіжні новинки надходять на вітчизняний ринок без багаторічного зволікання, що Паланік, Муракамі, Бегбедер чи Уельбек у Росії культові анітрохи не менше, ніж у всій іншій Ойкумені, що середній рівень перекладу здається нам досить і досить пристойним на тлі диких 1990-х з їхнім анонімно-конвеєрним методом... Проблема нікуди не зникла, а справжня криза, цілком імовірно, ще попереду.

Ми розбалувані гарними перекладами. Нас розпестило радянське минуле, коли ми мали справу зі світом іноземної літератури, що пройшов повз руки й розуми перекладачів класу "люкс", виплеканих на одній зі сходинок багаторівневої системи соціалістичного книговидання.

Карта цього світу, жорстоко пообрізана цензурно-ідеологічними ножицями, була не ближчою до реальності, ніж Птолемеєві проекції до істинної земної географії; на ній зяяли білими плямами цілі густонаселені материки. Зате залишена "викрійка" була безумовно і однозначно живою й яскравою. Декілька поколінь радянської перекладацької школи дали низку блискучих професіоналів, завдяки яким доступну нам частину чужої літератури ми відчували не як сторонній предмет, але як повноцінний орган літератури рідної. Про ті випадки, коли найкращі радянські переклади, можливо, перевершували оригінал, коректно згадувати лише фахівцям - але факт, що часто-густо вони як мінімум не були гіршими ніж оригінали, чи то були оригінали Астрід Ліндгрен, Рея Бредбері чи Курта Воннегута.

У 1990-ті одночасно з розпадом усіх інших систем жорсткий злам трапився і тут. На прилавки хлинув потік неможливої колись чужинської прози, від Селіна й Берроуза до зухвалого "палп-фікшну", а індустрія перекладу зазнала краху. Автор і досі не без ніжності згадує, приміром, переклад основоположного роману Стівена Кінга "Воно", де картка American Express перетворилася на дивовижний "американский экспресс" - не дуже зрозуміло, чому цим залізничним дивом можна розплачуватися в магазині, а бурбон "Дикая индейка" (Wild Turkey) трансформувався у "Дикого турка". А хіба може бути інакше, якщо один чималенький роман перекладає бригада автономних, без редактора не лише в голові, але й у видавництві, дилетантів, "знающих аглицкого языку" у найкращому разі в обсязі курсу середньої спецшколи, а з мовою російською не здатних працювати зовсім?

Потім, здавалося, ситуація виправилася. Російський ринок цивілізувався, і як мінімум знакові книги, "живу класику", стали перекладати на пристойному рівні. Хоча і в останні роки мали місце казуси, найвідоміший з яких - тернистий шлях російського "Гарри Поттера". Засмучував переклад першого тому поттеріани від Ігоря Оранського, не врятувало справи й передання повноважень Марині Литвиновій, шекспірознавцеві та професору Ін'язу, - премія ММКЯ "Абзац" за найгірший переклад дісталася литвинівській версії "Поттера" недаремно. Перекладацька бригада метрів Бабков -Голишев - Мотильов таки витягла російську поттеріану - але у спадок від попередників їм лишилися як мінімум імена: нікуди вже, наприклад, не дітися від бадмінтонно-франкофонного Волан-де-Морта замість Волдеморта.

Про те, що відбувається сьогодні в Росії з "труднощами перекладу" і про перспективи на завтра, "Эксперт" поговорив з людьми, чиєю професією і є забезпечення цієї алхімічної "трансмутації" чужої літератури у нашу.

Віддаю перевагу неофітам

Віктор Топоров - ідеолог премії "Национальный бестселлер", багаторічний головний редактор видавництва "Лимбус Пресс", досвідчений перекладач (на його рахунку, наприклад, "Американська мрія" Нормана Мейлера).

- Яка, на ваш погляд, сьогодні ситуація з перекладами іноземної прози порівняно з часами СРСР і з "дикими дев'яностими"?

-  Проти радянських років - день і ніч. Причому ніч, на жаль, зараз. Однак і проти дев'яностих ситуація, на мій погляд, погіршилася. Так, потік перекладної літератури збільшився, але основна його частина - твори, по-перше, суто жанрові, по-друге - низького ґатунку. Проте не уміють перекладати і їх! Для сьогоднішніх перекладів характерне ось що: сприйняття видавництвом продукції перекладача як напівфабрикату, який редакторові передається не на звірку, але на доведення до розуму. Перекладач видає безпорадну кальку з ознаками машинного перекладу, ну а редактор отримує наставлення "сделать живенько" - не знаючи оригіналу і не маючи потреби його знати.

- А як стоїть справа з "проблемними" книгами - тими, в яких багато сленгу чи ненормативної лексики?
- У цій галузі ситуація трохи покращилася. В першу чергу тому, що у нас сформувався вже свій сленг - частково на блатній основі, частково на основі інших арго. Він російський, але цілком собі "негритянський" за своїми характеристиками, вироблений практично в будь-якій сфері: кримінальній, сексуальній, наркотичній... І через те стало простіше перекладати насичені сленгом книги, ніж десять-двадцять років тому. Що ж до ненормативної лексики... Звичайно, російський мат як заміна іноземному лексичну радикальність значно підсилює. Але і сила-силенна "блинов" і "гребаных", що давно стала штампом, не вихід. У будь-якому випадку добре, що ми відійшли від прісного і плоского радянського евфемістичного перекладу з його недомовками і пом'якшеннями. Зараз все стало набагато... жвавіше.

- Але в цілому, виходить, нові кваліфіковані перекладачі на зміну старим майже не з'являються?
- Їх кількість запропащувано мала. Адже ніякої серйозної і послідовної підготовки не ведеться! Ні, з'являються нові перекладачі, серед яких є і люди обдаровані, здатні інтуїтивно відчувати, як треба робити. Але це одиниці, а школи, спадкоємності - немає. Я особисто у видавницькій своїй діяльності кожного разу відчуваю це як велику проблему, коли натрапляю на бодай трохи ускладнений іншомовний твір. Я постаю перед вибором - замовити переклад "морально застарілому" справному ремісникові або непередбачуваному неофітові. Як правило, я віддаю перевагу неофітам. Вони хоч беруть дешевше.

Скоро буде пізно пити боржомі

Ілля Кормільцев - не лише культова фігура радянсько-російського андерграунду, поет і автор більшості текстів рок-групи "Наутилус Помпилиус", але і перекладач (з англійської, італійської), нині головний редактор видавництва "Ультра Культура".

- Ситуація якщо і виправляється, то вкрай повільно, - каже Кормільцев. - Комерційні умови, в які поставлені зараз видавці, такі, що марно чекати багатого урожаю - немає до цього передумов. Найкращі наші перекладачі, зубри старої радянської школи рівня Голишева, вважають за краще працювати в журналах на зразок "Вино", де їм платять двісті доларів за сторінку тексту. А у видавництвах труд перекладача оплачується надзвичайно низько. Як наслідок, перекладають зараз в основному студенти філфаку, дівчата, що сидять із дитиною вдома... Більшість видавництв платять сьогодні за комерційними розцінками. А за цими розцінками жодна професійно адекватна людина працювати не буде - перекладати не більше десяти аркушів за місяць (більше - це вже втрата якості) і отримувати за цю роботу шістсот доларів! Словом, проблема поки що економічна - але дуже скоро вона переросте в структурну. Оскільки якщо старі кадри йдуть, а нові не з'являються, то ремесло вимирає. І потім вже скільки грошей не давай, буде, як кажуть, пізно пити боржом. Хоча з боржомом і без того проблеми.

- З нерентабельністю перекладацької праці все зрозуміло. Але чому так часто зовсім погано перекладеними виявляються явні хіти, публіковані великими видавництвами?

- Переклад скрізь - "історія" героїчна. Навіть у країнах "першого світу", де за це платять нормальні гроші, суто перекладом не проживеш ніколи. Тобто скрізь це професія... залишкова. Лише багата держава - і до того ж надто "соціально спрямована", якою був, зокрема, СРСР, може дозволити собі послідовно кувати перекладацькі кадри. Ну ось іще французи тримаються більш менш на рівні. Знову ж таки - внаслідок протекціонізму.

-  Тобто Ви вважаєте, без держпідтримки ніяк не обійтися?
-  Ніяк. Навіть якщо наш книжковий бізнес сягне рівня європейських країн або Америки. Якщо хочеш результату, держпідтримка необхідна - як, втім, і майже у всіх серйозних "інтелектоємних" областях, не лише у сфері культури.

Посередник між культурами

Насправді наша нинішня проблема з перекладацькою діяльністю куди серйозніша, ніж це може здаватися. Річ не лише у тому, що герої прекрасного - в оригіналі - стиліста Чака Паланіка "ложат мазки". Річ у тому, що для вітчизняної традиції переклад - особлива, дуже важлива складова культури. Практично у всьому світі перекладацька діяльність має перш за все ознайомлювальний, інформаційний характер. Не випадково донині англійці, наприклад, читають Толстого і Достоєвського в старому, вельми посередньому викладі Констанс Гарнетт, з чийого канцелярського складу глузував ще Набоков. Більшого їм насправді і не треба: чужоземні літератури, як правило, самодостатні. А ось російська - так уже історично склалося, - переробляючи і вбираючи чужі мови, стилі, теми, завжди поєднувала інтенсивність розвитку з екстенсивністю. Перекладач у такій ситуації стає медіатором, посередником між культурами. Він не просто забезпечує нас інформацією про сюжети зарубіжних романів; він несе відповідальність за якусь - вельми важливу - частину культурної мови.

І нині ця мова стає все біднішою.