Дорогою втрачених можливостей

Прийшов час продовжити хроніку видавничої справи незалежної України, розпочату мною кілька років тому на сторінках саме часопису «Друкарство». Не претендуючи на однозначність оцінок, я намагаюсь, як президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, зафіксувати перебіг подій, що відбуваються у видавничій справі України та навколо неї. Тому нинішня публікація є продовженням попереднього матеріалу «Караван іде?», надрукованого в третьому числі «Друкарства» за 2006 рік.

У ній ішлося про дві дуже серйозні речі. Перша – це виконання Державним комітетом телебачення і радіомовлення та Кабінетом Міністрів Указу Президента України № 243/2006 від 21 березня 2006 року «Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні». Друга – загострення конфлікту видавців навчальної літератури з Міністерством освіти і науки України через масові процедурні порушення, допущені останнім під час проведення конкурсу на кращий рукопис підручника для 6-го класу, а також при розгляді апеляційних заяв, поданих учасниками конкурсу, обурених цими порушеннями.

Для початку прослідкуємо, що ж відбувалося протягом періоду, що минув із травня 2006 року, в питаннях формування інфраструктури видавничої справи в Україні, оскільки саме це завдання сформульоване в указі Президента. Відповідно до нього, не пізніше ніж 1 липня Кабмін повинен був разом зі сформованою при ньому Міжвідомчою комісією «розробити і затвердити план заходів щодо створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження, поліпшення забезпечення населення вітчизняною книговидавничою продукцією». Відповідальність за формування комісії та підготовку проекту плану заходів покладалася на Держкомтелерадіо. Однак комітет замість того, щоб зайнятися реалізацією власне своїх безпосередніх функцій, залучив усі наявні сили і навіть додаткові бюджетні кошти на бізнесовий проект – проведення з 11 до 14 травня 2-ї Київської міжнародної виставки-ярмарку «Україна інформаційна».

Ні кількістю учасників і заходів, ні розмаїттям літератури ця виставка не вразила вітчизняних книгарів та нечисленних відвідувачів. Вразила ж вона величезною вартістю одного квадратного метра виставкової площі (майже 1 тис. грн) та «спаленням» на цьому заході бюджетних коштів, сума яких і донині є секретом для широкої громадськості. До проведення даної виставки ні в українській, ні в європейській практиці не зафіксовано випадку, коли учасником біз-нес-стосунків виступав би безпосередньо центральний орган виконавчої влади, а не комерційні госпрозрахункові державні структури, для яких організація виставкових заходів є природним явищем.

Немає нічого більш абсурдного, ніж перетворення владної структури, головним завданням якої є сприяння будь-яким суб’єктам підприємництва в реалізації ними заходів і дій, що популяризують національну книжку та читання, на самостійного бізнес-конкурента для учасників цього ринку. Слід врахувати ще й той факт, що в такому випадку Держкомтелерадіо має можливість використовувати свої найвищі в інформаційній сфері владні повноваження для тиску на суб’єктів підприємництва видавничої справи. Як приклад тиску – нагадування керівникам державних видавництв про те, що вони є людьми залежними, «на контракті», а приватних – що їх видавничі проекти, включені до програми «Українська книга», будуть профінан-совані лише в разі участі в такому «видатному» заході, організованому безпосередньо органом влади. Отже, замість того, щоб займатися розробленням документів державного значення, якими повинен був стати план заходів, спрямованих на виконання указу Президента, книжковий департамент Держкомтелерадіо майже в повному складі був залучений до облаштування виставки, перевезення й перенесення книжок, організації конкурсу на кращу книгу та чергування на самій виставці.

Відволікання керівництвом комітету його працівників від виконання ними безпосередніх функціональних обов’язків на організацію виставкових заходів стало однією з основних причин того, що перше засідання Міжвідомчої комісії при Кабміні, створення якої передбачалось указом Президента України, відбулося лише наприкінці травня, тобто після того як минуло більше двох третин терміну, відведеного на розроблення заходів.

Слід зауважити, що базовий проект плану заходів з виконання указу Президента розроблено ще у квітні Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів на основі власних матеріалів та пропозицій Форуму видавців. Один примірник проекту направлено у службу віце-прем’єр-міністра В. Кириленка, а другий – у Держкомтелерадіо. Саме цей проект заходів (правда, у дещо скороченому вигляді) і представив на засіданні Міжвідомчої комісії Державний комітет телебачення і радіомовлення, але як проект, розроблений ним.

До складу комісії окрім працівників служби віце-прем’єр-міністра ввійшли представники міністерств (транспорту, юстиції, освіти, фінансів, економіки, культури і туризму), державних комітетів (митного, телебачення і радіомовлення), керівники видавничих громадських організацій та директори видавництв. На засідання комісії були запрошені ще п’ять осіб, серед них віце-президент Києво-Могилянської академії В. Панченко, голова громадського об’єднання «Громадянська платформа» Р. Цуприк і керівник юридичної служби цього об’єднання А. Ващенко. Чому саме ці люди були запрошені, стало зрозумілим вже на початку засідання, з його порядку денного:

• «1. Про проект плану заходів зі створення сприятливих умов для розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження.
• 2. Про проекти нормативно-правових актів щодо сприяння розвиткові книговидавничої справи в Україні та регулювання імпорту видавничої продукції».

І якщо з його першим пунктом особливих питань під час обговорення не виникло й було домовлено, що протягом п’яти днів заходи будуть опрацьовані з урахуванням зауважень і пропозицій членів комісії, то з другим питанням усе виявилося значно складніше.

Проект за другим пунктом (який віце-прем’єр-міністром В. Кириленком було заплановано розглянути в стрімкому темпі – протягом 40 хв) для подальшого подання урядовому комітетові завів більшість із присутніх на засіданні у стан якщо не шоку, то, принаймні, близький до нього, оскільки ставив питання проведення квот на імпортовану книгу. Цей документ являв собою проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження додаткових заходів щодо регулювання імпорту друкованих книг та іншої поліграфічної продукції» і нараховував загалом разом із додатком 11 сторінок. Але якщо сама постанова складалася з п’яти коротких пунктів і займала півсторінки, то додаток до неї був викладений на 10 аркушах. Авторами проекту додатку виявилися віце-президент Києво-Могилянської академії В. Панченко та голова громадського об’єднання «Громадянська платформа» Р. Цуприк, які ніколи не належали до видавничого загалу, а тому не орієнтуються в усіх складнощах видавничої справи.

Головний зміст його зводився до бажання (дуже схвального) захистити український ринок книги від надлишкової імпортної друкованої продукції, а також збільшити частку україномовної книги в загальному обсязі книжок, що видаються в Україні. Варіанти вирішення цих двох найбільших проблем сучасного книжкового світу України, на думку авторів проекту, виглядали дуже простими, швидкими й ефективними.

Щодо захисту українського ринку від імпорту книги пропонувалося введення квот (кількісних обмежень) на ввезення книжкових видань – загальна кількість не повинна складати більше ніж 20 млн пр. на рік. А з метою збільшення частки україномовної книги в загальному щорічному обсязі доробку українських видавництв їх зобов’язували забезпечити (!), щоб частка видання та розповсюдження української версії від загального накладу кожного видання становила починаючи з 1 січня 2007 року не менше ніж 60 %; а з 1 січня 2010 року – не менше ніж 70 %.

Після побіжного ознайомлення із цим проектом лише Д. Капранов та П. Мацкевич одразу висловилися на його користь і заявили про необхідність невідкладно прийняти постанову. Інші учасники поставилися до неї значно обережніше: незважаючи на наполягання В. Кириленка негайно узгодити проект Міжвідомчою комісією та передати його на розгляд урядового комітету, запропонували створити робочу групу з числа представників видавничого сектору, міністерств фінансово-економічного блоку і служби віце-прем’єр-міністра та авторів проекту для детального розгляду всіх аргументів «за» і «проти».

До складу робочої групи ввійшли працівники служби віце-прем’єр-міністра, представники Мінекономіки, Мінфіну, Держмиткому, а також книжкової галузі: П. Мацкевич (видавництво «Кальварія»), Д. Капра-нов (видавництво «Зелений пес»), Д. Стус (часопис «Київська Русь»),
0. Афонін (УАВК), О. Коваль (громадська організація «Форум видавців»), I. Малкович (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»), К. Клімашенко (книготорговельна мережа «Книжковий супермаркет»), О. Сичевський (видавництво АСК) та ін. Крім названих осіб у робочу групу ввійшли голова «Громадянської платформи» Р. Цуприк та керівник юридичної служби цього об’єднання А. Ващенко.

Чим же була викликана обережність, з якою переважна більшість членів Міжвідомчої комісії відреагу-вала на пропозицію щодо негайного розгляду й узгодження «квотної програми»? Обговорення проблеми з учасниками засідання та й власний більш ніж 12-річний досвід бачення процесів, що відбуваються на книжковому ринку й у видавничому середовищі України, дає змогу розкласти всі «за» і «проти», які й доводять, що той, певною мірою інтуїтивний, опір, учинений учасниками засідання затвердженню цього документа, був виправданий.

Почнемо з того позитивного, що бачили автори проекту в його реалізації. У пояснювальній записці, яку вони додали до проекту постанови, зазначалося, що в Україну щорічно завозиться близько 75 млн пр. книжок, хоча звідки взято таке число, не вказувалося. Отже, на їхню думку, обмеження ввезення готових книжок до 20 млн пр. (механізми, яким чином це можна зробити, теж не пропонувалися) і введення обов’язковості видання «частки накладу кожної книги» українською мовою сприятиме:

• активізації українських видавництв на нарощування обсягів випуску книжок власного виробництва;
• звільненню торговельних площ, зайнятих нині російськими та іншомовними книжками, під українські та україномовні видання;
• більш активній популяризації серед населення України книжок вітчизняного виробництва, а також (завдяки відсутності імпортних видань) їх швидкому продажу;
• досягненню кількісної переваги україномовної книги над іншомовною на власному ринку;
• захисту українського споживача від впливу російської «попсової» літератури.

На перший погляд, мета й завдання чудові. Можна сказати, це «рожева мрія» українських видавців. Якби не кілька суттєвих «але».

Перше. Як свідчать дані спостережень УАВК за українським книжковим ринком, кількість примірників, що завозилися за останні два-три роки в Україну з-за кордону (переважно з Росії) складає щорічно 120–130 млн. Споживання даного виду продукції в Україні за останні роки мало позитивну динаміку й, за опосередкованими оцінками, сягнуло близько 3,4 книжки на душу населення. Частка, яка з цього обсягу щорічно задовольнялася завдяки українським видавництвам, становила лише 0,5–0,6 книжки (без шкільних підручників, які мають обмежену аудиторію) на душу населення.

Однак ми ведемо мову лише про книжку як товарний виріб, а не як продукт, що повинен виконати конкретну функцію в окремо взятій освітній, культурологічній, науковій, технологічній чи іншій жанровій ніші. Абсурдно говорити, в якій мірі українська книжка спроможна виконати запити й потреби суспільства в цій різножанровій літературі за таких фізичних обсягів її присутності на власних теренах.

Безперечно, значну частку імпортованих книжок складає література розважального характеру. Проте крім неї до нас надходить великий обсяг книжок, що представляють сучасну науку, техніку й технології, твори світових літературних зірок, усе те, чого Україна сьогодні у власному доробку не має. За таких обставин механічне обмеження ввезення духовного, мистецького, інтелектуального продукту, яким є книжка, більш ніж у п’ять разів миттєво позначиться на інтелектуальному, освітньому й культурному стані суспільства, який і так, за оцінками фахівців з різних суспільних і господарчих сфер, має стійку тенденцію до зниження.

Друге. Перш ніж щось обмежити, треба знати, що саме й до якого рівня. Наведемо умовний приклад. Багаторічною практикою встановлено, що населення області А споживає протягом року кількість цукру, яка дорівнює х. Кількість цукру, що виробляє область сама, менша від потреби складає величину у. Різниця х - у = b є величиною, яка показує, скільки цукру можна закупити й завезти для того, щоб забезпечити потреби населення області А й не «покласти на лопатки» свого виробника. Але цукор - товар лише з однією споживчою характеристикою. Кожна ж книжка крім загальної споживчої характеристики має свою особистісну, і кожна з десятків тисяч назв потрібна якійсь конкретній частці нашої громади.

Однак протягом усіх років незалежності держава жодного разу, незважаючи на наші спроби спонукати її до цього, не спромоглася на комплексне дослідження книжкового ринку стосовно його потреб і наповнення жанрових ніш. Тобто сьогодні жодна людина чи орган влади не спроможний дати інформацію про те, якої літератури і в якому жанрі в нас є надлишок, а якої тотальний дефіцит; яка частина і за який термін цих «духовно-моральних пустот» може бути заповнена в результаті праці виключно українських авторів і видавництв, а де з присутністю імпортної треба змиритися як з даністю.

Звідси випливає, що введення в дію запропонованої постанови в частині квотування рівнозначно до обрізування гілки, на якій тримається нині інтелектуальний і освітній потенціал України.

Третє. Запропонована у 20 млн пр. квота, вірогідно, буде поділена між чотирма-п’ятьма гравцями на ринку, такими як російські видавництва АСТ, ЭКСМО, «Олма-пресс» та іншими, кожне з яких за накладами щороку видає книжок більше, ніж усі українські видавництва разом. І зрозуміло, що в межах квоти вони повезуть не інтелектуальну, наукову, технічну та іншу літературу так званої високої полиці, оскільки ця література значно дорожча й має вужче споживацьке коло, а масову, тому що вона розкуповується всюди. «Високочола» ж книга, уже недешева сама по собі, ще більшою мірою стане контрабандним продуктом, а отже, ще дорожчою й менш доступною для наших громадян.

Четверте. Український видавець порівняно зі своїм російським чи європейським колегою виглядає жебраком. Відсутність систем книго-розповсюдження, тривалий термін реалізації власного доробку, а відповідно й повернення обігових коштів, незмога кредитувати свої видавничі проекти під пристойний відсоток і сплачувати авторам гідний гонорар – усе це робить нереальним планування довгострокового видавничого тематичного плану і його виконання. Тобто український видавець працює на виживання та проїдання, а не на перспективу. За таких умов наївно розраховувати на те, що українські видавці без відповідного кредитного, організаційного, адміністративного сприяння держави зможуть найближчим часом закривати щорічно прірву розміром від 80 до 100 млн пр. різножанрової літератури, яка виникне через введення квоти. Адже це означає, що українські видавці мусять щороку десь вишукувати ще 1,5–1,7 млрд грн додатково до своїх фінансових ресурсів. Про автуру вже не йдеться, оскільки до 95 тис. назв книжок, які виходять у Росії щорік, нам, мабуть, не дістатися ніколи.

П’яте. Важко уявити рівень збільшення контрабандних поставок в Україну книжок із ближнього зарубіжжя, а відповідно й зростання корупції в митних та прикордонних структурах, збільшення хабарів державним службовцям, які регулюватимуть книжкові напрямки та потоки. І все це сплачуватиметься за рахунок українських читачів і споживачів, які просто будуть змушені купувати контрабандні книжки, що значно подорожчають через додаткові коруп-ційні накрутки.

Можливий і інший варіант розвитку подій, коли російські видавничі монстри, щоб не втратити український ринок, просто створять в Україні власні видавництва, «вкинуть» кошти й почнуть видавати та реалізовувати свої книжки безпосередньо тут. У цьому випадку малопотужні національні видавництва дуже швидко зникнуть із книжкової карти України.

Шосте. Не можна не враховувати ще два аспекти, чи дві стихії, які будуть збурені введенням квот. Це політична й соціальна складові. Уже сама інформація про появу проекту викликала значні збурення в умах політиків, наших співгромадян на сході й півдні України, у пресі як у межах України, так і в інших країнах. Рівень цього збурення не сягнув апогею лише тому, що ніхто не сприйняв документ серйозно. Цьому була принаймні одна надзвичайно важлива і впливова причина: постанова в разі прийняття порушить понад 20 законів України й міжнародних актів, підписаних нашою державою.

Усі зазначені застереження стосуються лише першої частини проекту. Що ж до другої – норм видання українською мовою, то тут автори документа взагалі продемонстрували повне незнання технологічних особливостей підготовки та випуску книг. Неможливо забезпечити, щоби частина накладу друкувалась іншою мовою, оскільки редакційно-видавнича підготовка оригінал-макета, з якого друкуватиметься інша частина накладу, охоплює повний цикл робіт (за невеликим виключенням), як і для будь-якого іншого видання. Постанова ж фактично змушувала видавництва замість одного видання робити два різними мовами під однією назвою, що потребує збільшення витрат видавництва на підготовку однієї назви майже вдвічі. Отже, витрати держави, пов’язані з розвитком української та інших мов, даною постановою перекладалися на плечі видавців.

Така, на перший погляд, дуже гарна постанова при детальнішому вивченні виявилася тими благими намірами, якими вимощують дорогу до пекла. Тому наступного дня було проведене оперативне засідання правління УАВК з метою визначення позиції щодо цього документа. Ухвалене правлінням рішення мало такий вигляд:

Через день у стінах Кабміну відбулося перше засідання робочої групи з опрацювання проекту урядової постанови. Уже з перших хвилин воно набрало напруженого характеру. Зійшлися дві позиції. Перша найбільш чітко висловлена Д. Капрановим: «…давайте брати те, що дають, а то можуть нічого не дати, потім розберемося». Цю позицію, зрозуміло, підтримали автори проекту (які до засідання скоротили його текст з 11 до 3 сторінок) і представники служби віце-прем’єр-міністра В. Кириленка. В іншому таборі, об’єдналися ті, хто вважали, що, перш ніж робити такий радикальний крок, необхідно ретельно вивчити можливі економічні, соціальні й політичні наслідки, до яких призведе прийняття постанови. Це О. Афонін, О. Коваль, І. Малкович, К. Клімашенко і, як не дивно, представники Мінфіну, Мінекономіки та Держмиткому. Заступник голови Держкомтелерадіо В. Шевченко, який вів засідання робочої групи, утримався від однозначності у висловленні своєї позиції.

Відбулося всього чотири засідання робочої групи. Однак якоїсь спільної для всіх учасників думки не напрацьовано. На підсумкове засідання Міжвідомчої комісії (воно відбулося 15 червня) винесли інформацію, що зафіксувала саме ці дві позиції, і тристорінковий варіант проекту постанови, який фактично відповідав початковому. Хоча було й дещо, що відрізняло його. По-перше, з нього вилучили квоту у 20 млн пр. і надали право щорічного визначення її розміру Кабінетові Міністрів України. По-друге, з тексту прибрали позиції по величезних штрафах щодо порушників постанови, застосування яких могло не залишити на просторах незалежної України жодного з вітчизняних видавництв та книготорговельних підприємств, оскільки суми пропонованих штрафів складали мільйони гривень. Однак залишився абсурдний пункт, який зобов’язував українських видавців видавати один наклад книги двома мовами – українською й іншою – у пропорції 60 і 40 %.

Підсумкове засідання вів безпосередньо В. Кириленко. Проте всі його спроби підштовхнути членів комісії до одноголосної підтримки «квотної постанови» не увінчувалися успіхом. Розмова за круглим столом набрала затяжного й навіть непримиримого характеру. Причому перевага була на боці тієї частини комісії, яка виступала за необхідність проведення комплексних досліджень можливих наслідків від введення цієї постанови в дію. Розуміючи, що пропозиція про пере-дання проекту постанови в Кабмін для затвердження не набере більшості, віце-прем’єр-міністр не ризикнув поставити її на голосування, заявивши, що регламентом роботи комісії це не передбачено. У результаті було прийняте вольове Протокольне рішення:

Події липня: розвал помаранчевої коаліції, обрання Головою Верховної Ради лідера соціалістів О. Мороза, створення антикризової коаліції – відсунули на другий план і затвердження заходів, і роботу Міжвідомчої комісії, і виконання самого указу Президента України. Новий уряд не виявив конкретних активних дій, спрямованих на реалізацією заходів, намічених попереднім урядом. Листи, направлені асоціацією на ім’я Президента України В. Ющенка, віце-прем’єр-міністра Д. Табачника, нового голову Держкомтелерадіо Е. Прутніка, з проханням якомога швидше повернутися до проблем створення інфраструктури видавничої справи в Україні, відновлення роботи Міжвідомчої комісії, а відповідно й виконання указу Президента України не викликали позитивної реакції з боку адресатів.

Таким чином, 2006 рік, що міг би стати переломним у долі української книги - урешті-решт запустити механізми її динамічного розвитку на основі пільгового оподаткування та проекту заходів, розроблених відповідно до указу Президента, перетворився на рік нереалізованих бажань і втрачених можливостей.

Про інші події 2006 року про те, що принесе книговидавничій справі України 2007 рік, -у наступних публікаціях.