Лист Віце-прем'єр-міністру України В. А. Кириленку

Віце-прем'єр-міністру України
В. Кириленку

Вельмишановний В'ячеславе Анатолійовичу!

Написати цього листа мене змусили два документи: проект Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Додаткових заходів щодо регулювання імпорту друкованих книг та іншої поліграфічної продукції", який розглядається робочою групою під головуванням Віце-прем'єр-міністра України В. Кириленка, і замітка в газеті "Урядовий кур'єр" (№ 98, 27 травня 2006 року, с. 16) під назвою "Пропозиції науковців", у якій кілька академіків НАН України висунули "низку пропозицій" стосовно "відновлення прав та престижу української мови силою закону…".

Обидва ці документи суперечать концепції інтелектуальної свободи як основи інформаційної політики в демократичних країнах. Наведу деякі аргументи на користь цього твердження.

Розвиток суспільства – культури, науки, освіти, виробництва, завжди був неможливий без міжнародного співробітництва, без обміну інформацією та ідеями. Обробка, доставка, надання доступу та передача інформації стали глобальними завданнями, в життя увійшла і реалізується концепція "інформація без кордонів". У сучасному світі на інформаційну політику та на міжнародне співробітництво в цій галузі впливає низка чинників і тенденцій. Сьогодні жодна країна не може формувати свою інформаційну політику, створювати видавниче законодавство без урахування зарубіжного досвіду та міжнародних стандартів.

Генеральною конференцією ЮНЕСКО у 1972 році була прийнята "Хартія книги", яка містить десять статей, кілька з яких мають особливе значення для видавничої сфери. Так, у першій статті проголошене право кожної людини на читання, що випливає з "Декларації прав людини" та завдань ООН. Далі в першій статті йдеться про механізм реалізації цього принципу, про зобов'язання суспільства щодо надання усім права користуватися благами читання. "Вільний потік книг з однієї країни до іншої, – проголошується у дев'ятій статті, – є важливим доповненням до національних ресурсів і сприяє міжнародному взаєморозумінню і мирному співробітництву". "Книги слугують міжнародному взаєморозумінню і мирному співробітництву", – зазначається у десятій статті "Хартії книги". Вільний потік книг між країнами сприяє читанню, а значить і добробуту особистості, освіті та соціальному прогресу, створює інтелектуальний клімат взаєморозуміння.

Міжнародним співтовариством в основу видавничої та інформаційної діяльності і співпраці в цих сферах покладена концепція інтелектуальної свободи. У статті 19 "Загальної декларації прав людини" проголошується, що кожна людина має право на свободу переконань та на вільне їх висловлювання; це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Принцип свободи слова та право кожної особи на вільне висловлення своєї думки закріплені Міжнародним пактом про політичні та громадянські права та Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод, що була прийнята Радою Європи.

У демократичних країнах розроблені і введені в дію відповідні закони, які забезпечують реалізацію концепції інтелектуальної свободи. Зокрема, в першій із десяти поправок до Конституції США проголошено, що "Конгрес не може приймати закони, які обмежують свободу слова або друку…". Конституцією України гарантоване право громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (стаття 34).

Отже запровадження концепції інтелектуальної свободи і забезпечення вільного і рівноправного доступу до інформації – основоположна засада діяльності влади в демократичному суспільстві.

На жаль, у певних "науковців" ще й донині спрацьовує ностальгія за цензурою радянських часів, коли існували спецфонди й заборона на ввезення літератури з капіталістичних країн. Сьогодні добре відомо, що Національна академія наук України – єдина установа, "законсервована" на рівні кінця 1980-х років. Тому шановні директори інститутів та їхні заступники й виступають із позицій "цензорів", пропонуючи різні обмеження, що суперечать концепції інтелектуальної свободи.

Але чи є ці науковці компетентними фахівцями у видавничій галузі?

Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України М. Жулинський у 1992–1994 роках був Віце-прем'єр-міністром з гуманітарної політики і відповідав за видавничу сферу. Саме за часів його керівництва Л. Кравчуком був підписаний указ, який зруйнував державну систему книгорозповсюдження, яка тоді була однією з кращих у світі. В цей же період кількість книг і брошур на одного мешканця України зменшилася з 2,5 примірників у 1992 році до 1,0 у 1994 році. Саме М. Жулинському була запропонована дуже проста система тотального впровадження української мови – друкування масивів детективної літератури українською мовою за державної підтримки. Це давало можливість випустити велику кількість дешевих детективів, які на той час були надзвичайно популярними і… відсутніми на книжковому ринку. Ним же було відкинуто багато інших слушних пропозицій стосовно покращення видавничої сфери, в тому числі й пропозиції про надання пільг видавцям України, аналогічних пільгам видавців Російської Федерації.

Директор Інституту історії НАН України В. Смолій був Віце-прем'єр-міністром з гуманітарної політики в 1997–1999 роках, а потім – Радником Президента. Саме в ці роки видавалося найменше книг і брошур на одного мешканця за всю історію існування держави (1997 – 1,1 книги; 1998 – 0,9; 1999 – 0,4).

Факти свідчать, що М. Жулинський розпочав руйнувати видавничу сферу України, а В. Смолій "добив" її. Тепер ці ж люди радять Президенту України "вжити рішучих заходів щодо захисту вітчизняного книжкового ринку шляхом запровадження квот на імпорт книжкової продукції з інших країн". Іншими словами – обмежити українцям доступ до інформації, загострити сепаратистські настрої.

А хто ж стоїть за цією акцією?

Підписанти "пропозицій науковців" самі давно не висловлюють ніяких пропозицій… А тут вже підготовлена й Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Додаткових заходів щодо регулювання імпорту друкованих книг та іншої поліграфічної продукції", й розроблені "Додаткові заходи…", залишилося лише підписати. Проте для "прозорості" вони вирішили заручитися підтримкою Міжвідомчої комісії з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання і книгорозповсюдження, але та їх не підтримала, зауваживши, що впровадження такої постанови "призведе до тотальної деградації українського суспільства".

На засідання Комісії було запрошено й розробників постанови "тотальної деградації" – голову громадської організації "Громадська платформа" Романа Марковича Куприка і віце-президента Києво-Могилянської академії Володимира Євгеновича Панченка. Слід зауважити, що ці люди не мають жодного стосунку до видавничої сфери.

Покращити стан справ у видавничій сфері можна за допомогою простих і дієвих ринкових заходів. Перше – прийняти Закон України про пільгове кредитування книговидання (книг українською мовою) і книгорозповсюдження. Друге – надати організаційну і фінансову допомогу державним видавництвам України для створення централізованої системи книгорозповсюдження "Книги, що є в наявності та друкуються" на зразок зарубіжних систем "Books in Print" у вигляді відкритого акціонерного товариства (з участю держави). Третє – прийняти Закон України про ціноутворення на книги (це дасть можливість упорядкувати ціни на книги і відмовитись від тендерної системи, якщо видавець буде встановлювати ціну на видану ним книгу).

Прикладом для України може слугувати досвід Канади, яка, маючи "агресивного" у сфері книговидання суперника – США, змогла вийти з книговидавничої кризи завдяки впровадженій у 1972 році "Програмі розвитку книговидавничої сфери".

Програма підпорядкована Міністерству канадської спадщини. Щорічний бюджет програми становить близько 30 млн канадських доларів. Програма передбачає надання допомоги за такими напрямами.

1. Виділення коштів видавцям, основна сфера діяльності яких пов'язана з книговиданням і які не менше ніж на 75 відсотків перебувають у канадській власності. 
2. Надання коштів для підтримки фірм-дистриб'юторів національної книжкової продукції з метою вдосконалення бібліографічної бази даних і створення єдиної електронної дистриб'юторської мережі.
3. Надання грошової підтримки підприємцям, які займаються рекламою і маркетингом канадських книг всередині країни. 
4. Виділення коштів для реклами і просування книжок канадських авторів на міжнародних ринках.

Одночасно з програмою розвитку книговидання і книгорозповсюдження в останні роки федеральним урядом Канади і провідними банками країни було засновано низку програм із надання позик і кредитів канадським видавничим фірмам.

Директор Книжкової палати України
ім. І.Федорова, професор М. І. Сенченко