Навчальна книга для ВНЗ в контексті книговидавничої справи в Україні

П’ятнадцятирічна історія існування української книги в Україні як суверенній державі фактично була роками її виживання всупереч діям тих, хто, будучи наділеним владними повноваженнями щодо кроків по розбудові держави, замість розробки стратегічного плану розвитку видавничої справи як однієї з головних підвалин державницького зростання, навпаки, виконував дії, які вели до того, що б вітчизняна книга як матеріальне уособлення духовності й культури українського народу, як головний фактор його освітнього, наукового, інтелектуального розвою була відтіснена на маргінеси. Упродовж цього відрізку часу більшість документів, що стосувались книги і приймались як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях, призводили до погіршення творчого і економічно-фінансового стану суб’єктів видавничої справи або й до їх знищення, робили беззахисним перед засиллям друкованого продукту, виданого колегами по цеху, але нині вже сусідніх країн, український книжковий ринок.

Ті ж із документів, які були спрямовані на покращення стану видавничої галузі і які завдяки, в першу чергу, активній діяльності громадських структур вдавалося довести до стадії їх затвердження, в результаті коректив, внесених представниками владних структур, мали половинчастий, неконкретний характер і в окремих випадках нівелювали один одного.

Усе це було і залишається наочним свідченням того, що владою, як раніше, так і нині, книга сприймається виключно як предмет матеріального виробництва, а не як інтелектуальний продукт, головним для якого є не його матеріальна форма, а ті духовні, культурні, моральні, освітні, інтелектуальні функції, які вона покликана виконувати.

Владою, незалежно від особистостей, які періодично змінювали одне одного в посадових кріслах, протягом усього попереднього періоду так і не було розроблено стратегії розвитку видавничої справи як однієї з фундаментальних основ розбудови української державності.

Саме це й стало причиною того, що власне українська книга, виготовлена вітчизняними видавцями на українському книжковому ринку, займає сектор близько 10 відсотків, що мусив би належати скоріше імпортованому друкованому продукту, а не власному.

А ця величина - виробництво в одну з мізерними відсотками книгу на душу населення на рік, навколо якої «колотяться» українські видавці більш ніж десятиліття, є наочним свідченням неефективності й нерозумності тих рішень і дій, якими керувались у ставленні до книги всі ці роки «опікуни» галузі.

Зрозуміло, що не маючи загальної чіткої стратегії важко розраховувати на те, що окремі жанрові сектори вітчизняного книговидання можуть бути вщерть заповнені книгою українського походження. Особливо важко цього досягнути, коли сам термін «вщерть» зовсім по-різному, з точки зору кількості, трактується представниками влади і видавничим загалом разом із споживачами.

Тому реальна практика видання підручників і посібників для вищих закладів освіти несе на собі всі ті «родові плями» проблем, що притаманні вітчизняній книзі загалом.

Не будемо зупинятися на широкому масиві даних, що свідчать про «присутню відсутність» вітчизняних підручників для вищої школи в вузівських бібліотеках. Однак хочемо підкреслити, наскільки не співпадають у цьому плані оцінка Міністерства освіти з оцінками викладачів і студентів, отриманих у результаті анкетного опитування, проведеного напередодні форуму, та з дослідженнями, проведеними двома Наталіями, Волковою і Халікян, щодо реальних потреб ВНЗ в сучасній навчальній книзі.

Якщо за методикою Міносвіти забезпечення навчальною літературою вищих закладів освіти складає за назвами 46,9%, а за накладами - 86,1%, то за оцінками експертів ці цифри складають відповідно 5,8% і 9,3%. Розрахунки, проведені Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів, наближені до тих, що названі експертами. Однак це оцінка лише нинішнього стану, який є результатом минулих недоліків у роботі і МОН з цією найбільш важливою складовою інформаційного забезпечення навчального процесу у ВНЗ.

Що це за недоліки?

Їх кілька, і кожен із них по-своєму важливий. Однак один із них превалює над іншими - це відсутність єдиної програми, в якій би була викладена стратегія забезпечення ВНЗ навчальною літературою, виходячи з потреб у ній, а не з наявними бюджетними можливостями МОН.

Ця програма мусила б урахувати видання, хоча б обов’язкових (інваріантних) підручників, так і шляхи та можливості реалізації цього завдання, включаючи і питання залучення як кредитних ресурсів, так і обігових коштів видавництв, зорієнтованих на видання саме навчальної літератури для студентської молоді.

Виходячи з наявної фінансово-ресурсної бази, можна було б більш чітко визначити напрями, на яких потрібно зосередити зусилля і кошти, а можливо, і вирішити питання з преференціями для тих кредиторів, інвесторів (видавництв), які ризикують своїми коштами для забезпечення саме того чи іншого напряму освіти відповідною літературою.

Ще одним недоліком є відсутність затверджених і оприлюднених стандартів ОПП (освітянська професійна програма) та ОКХ (освітянська кваліфікаційна характеристика) з усіх освітніх напрямів.
Можна назвати й інші проблеми, які сьогодні стають на заваді появі вузівського підручника і посібника якісного і в достатній кількості. Це:

• недосконала «технологія» грифування підручників (наявність грифу нині, на жаль, не завжди є ознакою їх якості);
• відсутня інформаційно-консультативна взаємодія між МОН (Інститут інноваційних технологій і змісту освіти) і видавництвами. У реальному житті Міністерство і видавництва існують як паралельні системи, перетинаючись лише при отриманні грифу чи, іноді, коштів. Поза увагою цих епізодичних контактів залишаються основні питання: незадоволений попит на навчальні видання;
• відсутність з боку Міністерства та керівництва ВНЗ дій по заохоченню викладацького складу ВНЗ до написання підручників. Руйнується і зникає авторська школа, що існувала із старих часів, а створення нової не стимулюється. Опитування респондентів з викладацького складу засвідчило, що до створення підручників і посібників у більшості випадків їх спонукає службовий обов’язок;
• абсолютно абсурдна система тендерних закупівель підручників, яка створює дуже серйозні проблеми для тих видавництв, які ризикнули вкласти власні кошти на видання навчальної літератури, розраховуючи на закупівлю їх ВНЗ і залишає ці ВНЗ без дійсно потрібної для освіти літератури;
• доручення підготовки підручників та посібників викладачам, які не мають уяви про практику підготовки і видання книги, про структуру підручників і посібників;
• відсутність інформування з боку МОН щодо дисциплін, викладання яких не забезпечено підручниками.
  Можна і далі перераховувати всі недоліки, які накопичилися в діяльності МОН за минулі роки і призвели до того, що в більшості ВНЗ на полицях бібліотек лежать підручники, які вже кілька разів пережили фізичний і моральний вік, відпущений їм за існуючими нормами, а керівництво навчальних закладів змушене налагоджувати видання чисельних методичок, курсів лекцій, конспектів власного виробництва, щоб хоч частково перекрити тотальний дефіцит такої необхідної навчальної літератури. А це нагадує спробу китайців у 50-х роках вирішити проблеми забезпечення чавуном за рахунок побудови міні-вагранок біля кожного будинку.

Однак нині ситуація з підручниками загострюється ще більше. Урядом затверджено перелік 49 нових галузей знань і 149 напрямів (бакалавратів). За даними МОН, спеціалізації будуть затверджені до кінця року. Якщо спеціалізацій буде хоча б по 2 на бакалаврський напрям підготовки, то всього їх буде близько 300 (ви розумієте, що все це умовно). Це означає, що потрібно тільки безальтернативних переопрацьованих підручників за назвами понад 15 тисяч, по мінімуму. Однак бажано, щоб підручників було хоча б два різних. А якщо ще порахувати й методичні посібники, задачники, практикуми і т.ін., то ця цифра просто «зашкалює». Я не кажу вже про наклади підручників і посібників, оскільки мова буде йти про десятки мільйонів примірників.

Тому певним дисонансом з цифрами потреб у підручниках і посібниках і оцінками експертів звучать деякі оцінки і рапортові інтонації з доповіді міністра освіти і науки на засіданні цьогорічної підсумкової колегії МОН України. Він казав про наступне:

«Періодично проводиться аналіз забезпечення студентів вищих навчальних закладів україномовними підручниками і посібниками. За підсумками нашого аналізу, забезпеченість за напрямами підготовки у 2006 році становить: соціально-гуманітарний напрям - 91 відсоток; економічний напрям - 84, природничо-математичний напрям - 62; інженерно-технічний напрям - 55 відсотків.

Тільки за останні два роки за підтримки Кабінету Міністрів України за рахунок державного бюджету вдалося видати 149 найменувань навчально-методичної літератури для вищої школи на суму 17 мільйонів 649 тисяч гривень».
Якщо взяти навіть таку статистику: Нині в Україні 350 ВНЗ, із них провідних близько 100, кожен з яких готує й видає на рік від 6 до 10 підручників (саме підручників!), то зрозуміло, що навіть за 5 років - строк, після якого більшість підручників потрібно оновлювати, вони разом спроможні видати частку, меншу 10 відсотків від потреби. Тому на фоні існуючих проблем з навчальною книгою видані за кошти МОН 149 назв - це навіть не крапля в морі, не кажучи вже про згадувані 17,5 млн. гривень.

Зрозуміло, що МОН разом з усіма видавцями не зможе при всьому своєму бажанні на 100 відсотків закрити існуючі потреби в навчальній книзі. Мова сьогодні може йти лише про те, що варто чітко визначати пріоритети, які б не допускали перекосів в тематиці літератури по принципу «де густо, а де пусто» і не намагатися замилювати очі ні собі, ні людям, видаючи бажане за дійсне.

Для того, щоб визначити комплекс цілей та розробити логічну, послідовну стратегію руху з метою їх реалізації, на думку Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, потрібно виконати наступні заходи:

1. Створити при Міністерстві освіти і науки України Громадську раду з інформаційного забезпечення навчального процесу, яка включатиме представників МОН та експертів ВНЗ, студентського активу, провідних профільних видавців, директорів бібліотек.

2. Розробити «карту проблем» інформаційного забезпечення навчального процесу у вищій школі, в якій виписати:

• всі головні проблеми, з якими сьогодні стикається практика видання навчальної літератури;
• причини, що породжують кожну з існуючих проблем;
• усі можливі варіанти усунення причин, що породжують проблеми;
• механізми реалізації найбільш ефективних варіантів чи шляхів усунення проблем.

3. Виходячи з повномасштабної «карти проблем», вибудувати стратегію руху до мети, визначивши часові і фінансові її параметри, ресурсну, організаційну і документальну бази, потрібні для системної роботи у визначених напрямках.
Однак обов’язково в цій стратегії мусять бути зафіксовані ті обов’язкові функції учасників процесу інформаційного забезпечення, що є абсолютною нормою для цивілізованих країн світу. А саме:
Міністерство освіти і науки України:

• забезпечує компетентну, прозору, позбавлену суб’єктивізму, роботу навчально-методичних рад по наданню відповідних грифів (чи свідоцтв відповідності стандартам) поданих підручникам і посібникам;
• організує систематичне відслідковування наповненості бібліотек та власне навчального процесу відповідною навчальною літературою й оперативно інформує загал про стан справ;
• вирішує питання законодавчого забезпечення процедури закупівлі підручників і посібників вищими навчальними закладами безпосередньо у видавництв;
• реалізує функцію відповідного фінансового забезпечення вищих навчальних закладів, яке б дозволяло їм виконувати закупівлю необхідної літератури і відмовляється від ролі демпінгуючого монополіста книжкового ринку;
• розробляє систему мотивацій і преференцій для викладачів і науковців, які беруть на себе працю підготовки текстів нових підручників і посібників для вищої школи.

Викладачі та науковці:

• готують рукописи підручників і посібників та рекомендації студентам щодо їх використання. Як своїх, так і тих, що підготовлені колегами по напряму підготовки.

Видавці:

• готують і видають підготовлені й проведені через навчально-методичні ради МОН України підручники і посібники та пропонують їх для закупівлі вищим навчальним закладам, сплачують гонорари авторам.

Бібліотеки та бібліотекарі:

• організують пропаганду книжок, збір замовлень на необхідну літературу у відповідності до стандартів освіти з метою допомоги видавництвам у визначенні оптимального розміру накладів.

Менеджери освіти:

• виконують закупівлю підручників у професійних видавництв.

Усе мусить бути вмотивовано, вписано в коректну схему дій корпоративних учасників реалізації розробленої стратегії з чітко встановленими межами їх повноважень і відповідальності.

Що стосується нас, Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, то ми завжди відкриті для чесної, відкритої, без підтексту, співпраці й готові на будь-якому рівні обговорювати проблеми й виробляти рішення і їх же виконувати разом із партнерами з метою забезпечення максимального вирішення завдань інформаційного забезпечення навчального процесу у вищій школі України. h